Коли говорять про канадське кіно, одне з перших імен, яке спадає на думку, – Атом Егоян. Він – один із найвідоміших режисерів Канади, чия творчість отримала визнання у всьому світі. Але не чекайте, що мова піде про захопливі бойовики чи гучні блокбастери. Фільми Егояна – це неначе зовсім інший вимір кіно. У них історії про пам’ять, втрати, травми й те, як люди намагаються зібрати себе докупи після важких подій. Далі на toronto-trend.
Дитинство та початок кар’єри
Атом Егоян народився 1960 року в Каїрі, столиці Єгипту. Його батьки – художник Джозеф Егоян і художниця Шушан Егоян – були вірменського походження. Вони належали до вірменської громади, яка залишила історичну батьківщину ще після геноциду на початку 20 століття. Родина жила скромно, але в домі завжди було багато мистецтва, музики, книг і розмов про культуру. Саме в такій атмосфері Атом уперше зіткнувся з ідеєю, що через мистецтво можна красиво розповідати про складні речі. Йому було всього три роки, коли родина вирішила переїхати до Канади. Тоді вони оселилися в містечку Вікторія на західному узбережжі країни, у провінції Британська Колумбія. Місце було зовсім не схоже на їхнє попереднє життя: тут усе було спокійно, чисто, упорядковано. Замість старовинного єгипетського міста – тиша й зелень маленького канадського поселення. Але саме там почалося формування Атома як особистості.
У Канаді хлопець швидко вивчив англійську, добре вчився в школі й захопився театром. Водночас у нього залишалися питання про власну ідентичність. Він не був повністю канадцем, бо ріс у вірменській сім’ї, де не забували про культуру предків. Але й не відчував себе частиною Вірменії, адже ніколи там не жив. Це відчуття «між двома світами» згодом стане важливою темою в його фільмах.
Батьки підтримували його у творчих починаннях. Хоча він думав про навчання в юриспруденції, усе ж обрав гуманітарні науки. Пізніше вступив до Університету Торонто, де студіював міжнародні відносини. Але саме в студентські роки він почав активно знімати перші короткометражки. Тоді ж і визначився, що хоче бути режисером. Його перші фільми були невеличкими й знімалися майже без бюджету, проте в них уже відчувалася та особлива інтонація, яка пізніше зробить його відомим: неспішне оповідання, психологічна глибина і теми, які не завжди просто обговорювати. Але саме такими історіями він буде захоплювати глядачів по всьому світу.
Основні теми в кіно
Фільми Атома Егояна – це зовсім не те що ми зазвичай уявляємо, коли чуємо слово «кіно». У них немає яскравих спецефектів, гонитв або простих історій із чітким «добро перемагає зло». Замість цього – напружена атмосфера, глибокі роздуми й складність у стосунках між людьми. У центрі будь-якого проєкту – психологія. Егоян дуже тонко показує, як поводяться люди після втрати, зради, травми або в часи сумнівів. На початку його творчого шляху стиль був більш експериментальний. Наприклад, у фільмах «Найближчий родич» (1984) чи «Сімейний перегляд» (1987) він багато грався з хронологією – щось на кшталт нехронологічної фабули. Це змушувало глядача уважно стежити за деталями й самостійно шукати сенс. Такі фільми можуть здатися заплутаними, але саме в цьому була їхня фішка – вони не дають готових відповідей, а залишають простір для рефлексії та аналізу.
З роками стиль Егояна став менш емоційним, але в кожному проєкті залишилася глибина. Атом поступово почав розкривати соціальні теми. Зокрема, насильство, родинні трагедії, проблеми ідентичності та пам’яті. Ще одна риса, яка часто з’являється в його роботах, – це тема спостереження. Герої ніби підглядають одне за одним, що створює відчуття тривоги й недовіри.
Кульмінаційні роботи й міжнародне визнання
Справжній прорив для Атома Егояна стався в середині 1990 років. Саме тоді світова критика і глядачі почали звертати особливу увагу на його роботи. Першим великим кроком до світового успіху став фільм «Екзотика» (1994). На перший погляд, це історія про стриптиз-клуб і його відвідувачів, але насправді там йдеться про втрату, психологічну травму та дивні способи, якими люди намагаються впоратися з болем. Завдяки цій стрічці режисер отримав безліч нагород, зокрема міжнародну премію ФІПРЕССІ на Каннському кінофестивалі.
Та найбільшим успіхом, без сумніву, став проєкт «Славне майбутнє» (1997). Це глибока, чуттєва історія про маленьке містечко, в якому відбулася страшна трагедія – аварія шкільного автобуса. Головний герой – адвокат, який приїжджає туди, щоб запропонувати допомогу в судовій справі, але натомість виявляє розбиті долі, таємниці й дуже різні способи проживання горя. Фільм змушує замислитися: чи завжди є винний і чи можна знайти правду в хаосі емоцій? Саме ця картина отримала дві номінації на премію «Оскар». За найкращу режисуру та найкращий адаптований сценарій. Крім того, це був перший (і поки що єдиний) раз, коли канадського напрямителя номінували на «Оскар» саме за режисерську роботу. У Канаді стрічку відзначили одразу кількома преміями «Джині», а в Європі вона отримала Гран-прі на Каннському фестивалі. Власне, після цього фільму Егояна остаточно визнали режисером світового рівня.
Після «Славного майбутнього» його запросили працювати над різними проєктами вже поза Канадою. Наприклад, «Подорож Феліції» (1999) знімали у Великобританії, а «Там, де лежить правда» (2005) – у США. В обидвох стрічках досліджуються людські слабкості, таємниці та вплив минулого на теперішнє.
Окрему увагу привернула й драма «Пам’ятайте» (2015) з Крістофером Пламмером у головній ролі. У центрі сюжету – літній чоловік, який пережив Голокост і вирушає на пошуки нациста, винного в загибелі його родини. Це зворушлива історія про пам’ять, старість і спокути, яка ще раз підтвердила майстерність режисера працювати з важкими темами.
Опера, театр, педагогіка й публічна позиція
Атом Егоян – не з тих митців, які обмежуються лише однією справою, а з тих, хто вважає, що у світі дуже багато прекрасного. Хоча саме завдяки кіноіндустрії він став відомим, його таланти на цьому не закінчуються. За роки своєї кар’єри він працював в опері, у театрі, освіті та навіть долучався до публічного дискурсу. Тож, безперечно, його можна називати інтелектуалом та видатним культурним діячем.
Уже на початку 2000 років Егоян почав працювати над оперними виставами. Наприклад, у 2006 році він поставив у Торонто «Сім вуалей», в основі якої опера Ріхарда Штрауса «Саломея». Це було щось нове для канадської сцени – сучасна, психологічно складна версія класичного твору. За нею були ще кілька гучних робіт, зокрема «Так чинять усі» Моцарта та «Фіделіо» Бетховена. У цих проєктах він зміг перенести свою кінематографічну чутливість у світ музичного театру. Він додавав глибини, створював напругу, працював з деталями – усе те, за що його цінують у кіно.
Театр також став ще одним місцем, де режисер зміг себе чудово проявити. У ньому Егоян зазвичай досліджував ті самі теми, що й у фільмах: сімейні драми, пам’ять, ідентичність, зраду.
Окреме місце в його житті посідає освіта, адже Атом Егоян вміє надихати інших. Він викладав у різних вишах, а також багато років працював у Йоркському університеті в Торонто. Там він допомагав студентам віднайти свою особливість й дослідити складні життєві теми. Він і зараз часто проводить лекції, бере участь у панельних дискусіях та дає майстеркласи. Саме тому його легко уявити не лише в кріслі режисера, а й за кафедрою – спокійного, уважного, з глибоким розумінням своєї справи.
Крім творчості й педагогіки, Атом Егоян має чітку громадянську позицію. Ви ж памʼятаєте, що він вірменин за походженням … Атом ніколи цього не приховував, тож активно підтримує ініціативи, пов’язані з Геноцидом вірмен 1915 року. Уже багато років поспіль режисер говорить про важливість пам’яті, правди та історичної справедливості. До цієї теми він звертався і в інтерв’ю, і в деяких своїх проєктах.
