Співаючі гітаристи Стівен Пейдж і Ед Робертсон знали один одного ще зі шкільних років, але почали грати разом лише в підлітковому віці, коли працювали в таборі для музично обдарованих дітей. Вони почали робити демонстраційні записи просто для розваги в підвалі Пейджа. Вони навіть придумали назву для свого виступу під час концерту Боба Ділана. Їм було так нудно, що вони почали вигадувати назви гуртів і придумали «Barenaked Ladies». Назва відображає їхні пісні, колись описані як суміш інтелектуального гедонізму та водевільної клоунади. Далі на toronto-trend.
Як все починалося?
Спочатку Пейдж і Робертсон грали на вулиці, шукаючи монети. Коли хлопці почали проводити платні концерти, вони запросили братів Крігганів – Джима на контрабасі та Ендрю на клавішних. Потім прийшов барабанщик Тайлер Стюарт. У них був готовий квінтет.
Група «Barenaked Ladies» (BNL) заснована в 1988 році в Скарборо, Онтаріо. Вперше здобула популярність на початку 1990-х, випустивши демо-касету та кавер на пісню Брюса Кокберна, після чого вийшов їхній дебютний студійний альбом «Gordon» (1992), який з того часу був сертифікований рідкісними діамантами в Канаді за продажі понад 1 мільйон копій. Їхній четвертий альбом, «Stunt» (1998), розійшовся тиражем понад 4 мільйони копій у Сполучених Штатах і приніс пісню №1 під назвою «One Week». Загалом «Barenaked Ladies» відомі своїми комедійними текстами та химерним звучанням альтернативного року. Саме тому не дивно, що вони посіли 13 місце в списку 100 найкращих канадських гуртів CBC Music. Крім того, гурт виграв вісім нагород Juno Awards, у тому числі три як найкраща група, і були введені до Зали слави канадської музики у 2018 році.
Знайомство хлопців. Перші виступи та записи
Стівен Пейдж, син учителя Віктора Пейджа та Джоанн Сіммонс, і Ед Робертсон, молодший із п’яти дітей Ерла Робертсона та його дружини Вілми Шеннон, познайомилися під час навчання в державній школі Черчілль-Гайтс у передмісті Торонто Скарборо. Музичний табір, де вони обидва були вожатими. Невдовзі хлопці подружилися. Пейдж вперше виступав у групі під назвою Scary Movie Breakfast зі старшокласним другом Джеффом Поунсеттом. Робертсон був фанатом Rush, який відточував свою сценічну майстерність у підлітковій рок-групі, яка мала різні назви: «Rude Awakening», «Three Guys From Barrie» та «The Rage».
У 1988 році вони дебютували як «Barenaked Ladies» (придуркована назва, яку вони придумали під час відвідування концерту Боба Ділана) на благодійному заході фуд-банку на площі Натана Філіпса в Торонто. Під час свого першого року живих виступів вони міксували оригінальний матеріал із піснями «Talking Heads», «Madonna and the Proclaimers». Завдяки цьому хлопці і ставали все більш популярними. Їхня кмітливість, комічна присутність на сцені та весела невинність захоплювала глядачів.
У 1989 році Пейдж і Робертсон випустили свою першу демонстраційну стрічку Buck Naked. Після національного туру з комедійною трупою Шона Каллена «Corky and The Juice Pigs» Пейдж і Робертсон залучили мультиінструменталіста Джима Кріггана та його клавішного брата Ендрю, з яким вони познайомилися в музичному таборі. Разом вони випустили касету «Barenaked Lunch» (1990).
Популярність групи. Однойменний мініальбом
У 1991 році «Barenaked Ladies» став більшим, адже відбулося поповнення. До них прийшов ще барабанщик на ім’я Тайлер Стюарт, який став фанатом гурту після того, як побачив їхній виступ на фестивалі баскерів. Він казав, що ці хлопці, здавалося, були частиною цирку, тому що в них сформувалась однакова етика: розважати кожну секунду, коли вони знаходяться перед людьми». У березні 1991 року Робертсон, Пейдж, Стюарт і Джим Крігган виконали «Be My Yoko Ono» у публічній відеокабіні Speakers’ Corner у будівлі MuchMusic у центрі Торонто. Кліп, який транслювався на MuchMusic і CityTV, став популярним і допоміг збільшити кількість шанувальників групи. Як зазначив Ед Робертсон CBC Music у 2013 році, вони зайшли та сказали, що не можуть дозволити собі знімати відео, тому йдуть з групи. Тоді режисер сцени зв’язався зі Стівом та Робертсоном. Все владналося. Після ще довго згадували цю ситуацію, дивувалися який же відвертий маркетинговий хід застосували хлопці.
У 1991 році «Barenaked Ladies» випустили однойменний касетний мініальбом із п’ятьма треками (названий The Yellow Tape через яскраво-жовту обкладинку). Він містив перші композиції, якими дуже захоплювалися фанати: «Brian Wilson», «Be My Yoko Ono» та «If I Had $1,000,000». Пісні потрапили в національний ефір, починаючи з потужної підтримки сучасної рок-станції Бремптона CFNY-FM, чия грантова програма Discovery-to-Disk присудила гурту 100 000 доларів на запис повного альбому. Виступ на нью-йоркському семінарі New Music Seminar у липні 1991 року викликав інтерес американського лейбла. І після того, як у Торонто заборонили спонсорувати концерт на тій підставі, що дехто може вважати назву гурту образливою, менеджер BNL Найджел Бест влаштував суперечку. При чому таку, що про це писали багато журналістів. Їм просто сказали, що вони не мають змоги виступати, тож «Barenaked Ladies» вирішили зіграти Гамільтоні. Саме тоді був пік їхньої популярності. Команада продавала 400 інді-касет на тиждень та 14 000 касет за ніч.
Касета стала першим незалежним релізом, який був сертифікований платиновим у Канаді за продаж понад 100 000 копій. Також у 1991 році BNL зробив кавер на пісню Брюса Кокберна «Lovers in a Dangerous Time» для триб’ют-альбому «Kick at the Darkness» (1991). Їхня версія стала радіохітом у Канаді, а її відео потрапило у високу ротацію на MuchMusic, що зрештою принесло групі дві нагороди MuchMusic Video Awards 1992 року: нагороду VideoFACT і People’s Choice: Best Group. У квітні 1992 року BNL підписали (на сходах мерії Скарборо) міжнародний договір із нью-йоркською компанією Sire Records.
Найдивовижніші альбоми гурту
«Gordon» (1992), що спродюсований у Торонто Майклом Філіпом-Воеводою, вийшов у липні. Він провів вісім тижнів на першому місці канадського чарту альбомів, продав понад 500 000 копій за перший рік випуску та випустив чотири хіт-сингли: «Enid», «What A Good Boy» і нові версії «If I Had $1000000» і «Браян Вілсон». Комерційний вплив альбому в Сполучених Штатах був скромнішим, адже там у серпні 1998 року він отримав золотий сертифікат. У 2013 році Енді Германн з LA Weekly сказав, що серед рок-альбомів того часу Gordon став ковтком свіжого повітря, бо насичений гармонією та унікальністю. BNL отримав чотири номінації на премію Juno Award у 1993 році: канадський артист року, сингл року («Enid»), альбом року («Gordon») і група року. У 2015 році CBC Music назвав «Brian Wilson» однією з 50 найкращих пісень 1990-х років, а у 2017 році Gordon» був названий одним із 25 найкращих канадських дебютних альбомів CBC Music.
«Gordon» було важко наслідувати. Більш інтроспективним вважався «Maybe You Should Drive» (1994). Він, і «Born on a Pirate Ship» (1995) продавалися відносно погано, незважаючи на хорошу трансляцію «Jane» і «Shoe Box» (їхні відповідні головні сингли). Однак популярність гурту як живого атракціону не зменшилася, і концертний запис «Rock Spectacle» (1996) напрочуд отримав золотий рівень продажів (500 000 одиниць) у США. До речі, композиція «The Old Apartment» із відеокліпом стала першим синглом гурту, який потрапив у Топ-40 США.
